Ю.П. Аленін, М.І. Пашковський

Слід зазначити, що за всю історію існування тероризму - соціального феномену, значно змінився його зміст та форми прояву, хоча сутність залишилась тією ж – використання крайнього насильства чи погрози насильством для досягнення певних політичних, релігійних чи інших публічних цілей, при наявності основного конструктивного елементу – мотиву злочинного терористичного діяння – устрашіння державної влади, суспільства чи його частини[1].

Зважаючи на відсутність у літературі, та у вітчизняному законодавстві усталеного визначення поняття "тероризму" вважаємо найбільш вдалим нормативним визначенням тероризму поданим ст. 1 та 2 Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом:

     а) правопорушення, що підпадає під дію Конвенції про боротьбу із незаконним захопленням повітряних суден, підписаної в Гаазі 16 грудня 1970 року;

     b) правопорушення, що підпадає під дію Конвенції про боротьбу із   незаконними  актами,  спрямованими  проти  безпеки  цивільної авіації, підписаної в Монреалі 23 вересня 1971 року;

     c) серйозне правопорушення шляхом посягання на життя, фізичну недоторканість або свободу  осіб,  що  мають  міжнародний  захист, включаючи дипломатичних агентів;

     d) правопорушення шляхом  викрадення,  захоплення  заложників або серйозного незаконного затримання;

     e) правопорушення шляхом застосування бомби, гранати, ракети, автоматичної вогнепальної зброї або листів чи пакетів із закладкою вибухового пристрою,  якщо таке застосування створює небезпеку для осіб;

     f) замах на вчинення будь-якого з вищенаведених правопорушень або  участь як спільника особи,  що вчиняє або намагається вчинити таке правопорушення.

     i) інше серйозне   правопорушення   із застосуванням насильства проти життя,  фізичної недоторканості або свободи особи, або серйозне  правопорушення  проти  власності,  якщо  таке   діяння створило колективну небезпеку для осіб.

В наш час досить поширеним став кримінальний тероризм злочинних формувань, тобто скоєння терористичних актів організованими і іншими злочинними групами для залякування чи знищення конкурентів, для впливу на державну владу з тим, щоб домогтися найкращих умов для своєї злочинної діяльності[2] (вбивства відомих в Україні бізнесменів А. Табачника в Одесі, В. Щербаня в Донецьку).

Відомий російський дослідник сучасної злочинності В.В. Лунєєв говорить про особливу поширеність саме "комерційного" та "ідеологічного" виду тероризму[3], відносячи до першого названий вже кримінальний тероризм, а до другого виду - традиційний тероризм на  політичному, націонал-сепаристському, релігійному підґрунті. Спостерігається становлення інформаційного тероризму – не менш небезпечного за вже вказані види.

Особливу небезпеку становлять транснаціональні прояви тероризму. За визначенням К.Н. Салімова термін "транснаціональний" використовується для визначення потоків інформації, грошей, фізичних об'єктів, людей та інших матеріальних чи нематеріальних засобів через державні кордони, при цьому хоча б один з суб'єктів цього процесу не представлений державою[4]. Без сумніву, що є непоодинокими випадки, коли терористичні акти скоюються в певній державі іноземними громадянами, чи з використанням терористичних засобів, виготовлених в іншій державі, чи з переховуванням терористів в іноземній державі.

Недостатню ефективність боротьби з транснаціональними (міжнародними) проявами тероризму можна пояснити недосконалістю чинного кримінально-процесуального законодавства, та міжнародних угод, що регламентують міжнародне співробітництво у сфері кримінального судочинства.

На перший план виступає інформаційне забезпечення цієї боротьби, та питання видачі гаданих терористів, і якщо останній проблемі присвячено достатьно монографій та публікацій, то питання інформаційного забезпечення боротьби з тероризмом (особливо кримінально-процесуальні аспекти міжнародного співробітництва у боротьбі з цим явищем) не досліджене. В той же час злочинці користуються в своїх інтересах юрисдикційною неможливістю для правоохороних органів діяти через державні кордони з тією ж легкістю, що і злочинці[5].

Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство, на відміну від законодавства інших європейських країн (наприклад, КПК Франції 1958 р. має розділ 10 "Правопорушення, скоєні за межами Республіки", який передбачає екстериторіальність кримінальної юрисдикції Франції на акти тероризму скоєні за межами цієї країни, а також розділ 15 "Переслідування, попереднє слідство та суд над актами тероризму"[6], в Швейцарії в 1981 р. був прийнятий Федеральний закон про міжнародну взаємодопомогу у кримінальних справах[7]) не знає детальної кримінально-процесуальної регламентації питань, пов'язаних з міжнародними відносинами.

Прискорити розслідування кримінальних справ відносно злочинів скоєних транснаціональними злочинними формуваннями, уніфікувати правозастосовчу практику доцільно шляхом створення міжнародних слідчо-оперативних груп, процесуальної регламентації дистантного провадження слідчих дій.

Створення та наступна діяльність ССГ  викликає цілу низку питань, серед яких першим і найголовнішим є визначення їх правового статусу. На наш погляд створення та діяльність таких груп буде легальною тільки у разі підписання  державами (Договірні держави) певної міжнародної угоди про створення і діяльність ССГ[8], а також при наявності відповідних положень у внутрішньому кримінально-процесуальному законодавстві Договірних держав. До речі, чинний КПК України передбачає в ст. 119 КПК провадження слідства в справі декількома слідчими при розслідуванні особливо складної справи. Повинне бути вирішене питання і про статус особи, яка очолювала б ССГ.

Створення ССГ дозволить, на наш погляд, вирішити проблему здійснення юрисдикції примусу, тобто влади держави примушувати до дотримання права чи актів його застосування[9] (наприклад, у випадках арешту особи у зв’язку з її екстадицією, чи обшуку в порядку виконання міжнародного слідчого доручення). Як зазначає Н.А. Дрьоміна, примусова юрисдикція може здійснюватись тільки запитуваною державою (мається на увазі держава, якій направлене міжнародне слідче  доручення) згідно її законодавства, і відповідно дія актів іноземних держав (ордер на обшук, на арест, тощо) не повинна поширюватись на зону територіального суверенітету держави без її згоди[10]. У випадку з ССГ слід говорити про політериторіальну юрисдикцію, коли влада Договірних держав в особі членів ССГ поширюється на території цих держав. Тому ми вважаємо, що виконання будь-яких рішень ССГ, в тому числі і про арешт, обшук  не має пов’язуватися з приняттям якогось правозастосовчого акту Договірною державою, на території якої має провадитись примусова слідча дія.

Слід зазначити, що історія боротьби зі злочинністю знає випадки коли створювалися спеціальні міжнародні органи розслідування, але предметом їх розслідування були міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру (Комісії по Югославії 1993, Руанді 1994, Сомалі 1993, Бурунді 1995). Діяльність жодної з цих комісій не привела до очікуваних результатів, у всякому випадку, у сфері переслідування за порушення міжнародного гуманітарного права, тому що навіть у випадку вдалого проведення розслідування залишалося невирішеним питання використання результатів такого розслідування[11].

На відміну від названих міжнародних слідчих комісій створення ССГ має на меті переслідування як звичайних загальнокримінальних злочинів, так і терористичних актів, які мають транснаціональний характер. Діяльність ССГ буде сприяти тому щоб докази, зібрані такою групою, були допустимими у судочинстві Договірної держави.

Існує також проблема прокурорського нагляду за дотриманням законодавства Договірних держав при розслідуванні злочинів ССГ. Досить цікавою є позиція авторів навчального посібника "Транснаціональна злочинність: стан і трансформація", які пропонують призначати у таких випадках рішенням керівників декількох держав спеціального прокурора, в обов'язки якого входило б забезпечення дотримання законодавства декількох держав в залежності від місця скоєння злочину і місця розслідування, а колізії між спеціальним прокурором та Генеральними прокурором однієї з сторін повинні вирішуватися вищою судовою інстанцією за місцем виникнення спору[12].

Вважаємо, що нагляд за законністю попереднього слідства повинен здійснюватись прокурорами кожної Договірної держави, відповідно й дозвіл на проведення необхідних слідчих дій та рішень надаєтся органами юстиції Договірної держави, на території якої повинна провадитись санкціонована слідча дія або повинне виконуватись процесуальне рішення.

Кримінально-процесуальне законодавство, ні вітчизняне, ні більшості іноземних держав не враховує потенційні можливості розвитку інформаційних технологій в розслідуванні багатьох транснаціональних злочинів, у тому числі й актів тероризму. В той час, як цивільно-процесуальне законодавство деяких європейських країн передбачає можливість використання в судочинстві можливостей Інтернету. Так, фінансовий суд Гамбурга з 02 серпня 1999 р. розпочав іспити системи без паперового судочинства, вперше в ФРН апробується подання позовних заяв та обмін документами по електронній пошті через Інтернет[13].

Внесення в кримінально-процесуальне законодавство України положення про можливість дистантного провадження слідчих дій (наприклад, допиту свідків, потерпілих, обвинувачених, та підозрюваних; впізнання і т.д.) з організацією відповідних пунктів дистантного провадження слідчих дій з використанням комп'ютерного зв'язку (свого роду "Процесуальний телеміст") дозволить значно економити як матеріальні, так і людські та часові ресурси, дасть змогу адекватно слідчій ситуації змінювати тактику провадження слідчої дії (наприклад, формувати запитання під час допиту) і, як результат, більш оперативно розслідувати справу. До речі, застосування дистантного провадження такої слідчої дії як впізнання дозволить також реалізувати положення ч. 4 ст. 174 КПК України (в редакції Закону України "Про внесення змін в деякі законодавчі акти України" від 13.01.2000 р), згідно якої у виняткових  випадках  з  метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає,  впізнання проводиться поза візуальним спостереженням того,  кого  впізнають...

Деякі автори пропонують для цього використовувати наявну вже комп'ютерну мережу захищеного зв'язку Інтерполу[14].

Найбільшого поширення на наш погляд має набути дистантний допит. При такій процедурі допиту допитуючий і допитуваний знаходяться у різних країнах, а допит проходить шляхом аудіовізуального контакту між цими особами за допомогою комп'ютерної техніки. Протокол допиту роздруковується у країні, в якій знаходиться допитуваний. Після цього допитуваний підписує протокол який, разом з підписом допитаної особи, сканується та передається комп'ютерним зв'язком у країну допитувача. До того ж, під час такого допиту доцільно вести відеозапис.

Разом з тим виникає низка інших питань, серед яких слід зазначити наступні:  яке з національних законодавств застосовувати? Де повинен знаходитись захисник підозрюваного чи обвинуваченого? Чи можливо вважати підписом по суті копію підпису, отриману через засоби комп'ютерного зв'язку? Прокурор якої країни повинен здійснювати нагляд?

На наш погляд при дистантному допиті має застосовуватись законодавство обох країн; за наявності серйозних колізій (пов'язаних з правовим статусом допитуваної особи) у процесуальних законодавствах країн допит у колізійній частині повинен регламентуватись законодавством держави, де знаходиться допитуваний. У зв'язку з цим механізм дистантного допиту допускає здіснення прокурорського нагляду за дотриманням законності прокурорами обох держав. Захисник повинен знаходитись поряд з підозрюваним чи обвинуваченим. Вважаємо, що підпис допитаної особи, переданий каналами зв'язку буде допустимим при відповідному засвідчені його посадовими особами правоохоронних органів іноземної держави, які мають відповідати за ідентифікацію допитуваної особи.

Вирішуючи питання про допустимість доказів, отриманих в результаті дистантного провадження слідчих дій слід виходити з того, що допустимість визначається законністю джерела доказу, умов та способів його отримання. Таким чином, в кримінально-процесуальному законодавстві слід закріпити положення про можливість дистантного провадження деяких слідчих дій (допиту, впізнання, очної ставки), детально регламентувавши особливості такого способу отримання доказів.

Нарешті, зважаючи на те, що акти тероризму відносяться до категорії міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру потенційно можливою може стати ситуація за якої Міжнародний кримінальний суд чи відповідний Міжнародний Трибунал ad hoc (наприклад по колишній Югославії, чи Руанді) звернеться до України з вимогою про передачу кримінального переслідування щодо особи, яка притягується в Україні до кримінальної відповідальності за скоєння терористичного акту. В Україні у цей час відсутнє положення у кримінально-процесуальному законодавстві про пріоритет кримінального переслідування міжнародних кримінальних судів ad hoc та Міжнародного кримінального суду.

До чого може призвести недосконалість внутрішнього кримінально-процесуального законодавства існуючим міжнародним угодам, слід навести такий приклад. 8 листопада 1994 р. Трибунал по Югославії  направив ФРН прохання про передачу справи відносно Душко Тадича йому на розгляд, яке Німеччина не змогла виконати у зв'язку з протиріччями з національним законодавством (законодавство передбачало перешкоди до видачі). Тільки після прийняття відповідного акту прохання було задоволене[15].

В Посібнику до Десятого Конгресу Організації Об’єднаних Націй з попередження злочинності і поводженню з правопорушниками вказується, що нові проблеми, пов'язані з боротьбою з транснаціональною злочинністю не можуть належним чином вирішені урядами, що діють індивідуально чи в рамках традиційних форм нерегулярного міжнародного співробітництва в області попередження злочинності[16]. Уряди всіх країн повинні поступитися частиною свого суверенітету на користь правопорядку.

Розглянуті в рамках цієї статті питання дозволяють зробити висновок про те, що ефективна боротьба з проявами транснаціональної злочинністі і, особливо, тероризму потребує нових, можливо, дещо нетрадиційних, кримінально-процесуальних засобів та процедури, які мають бути закріплені в міжнародних угодах та національному законодавстві. Серед основних тенденцій розвитку кримінально-процесуальних інститутів, пов’язаних з міжнародним співробітництвом слід назвати подолання юрисдикційних перешкод, прискорення виконання міжнародних слідчих доручень, більш тісний та постійний зв’язок між правоохороними органами.

Главная:: Новости:: О проблеме:: Научная работа::Кафедра:: Публикации:: Ссылки:: Для студентов::E-mail

Материалы сайта не могут быть размещены в сети или иных публичных изданиях без согласования с автором.

© Николай Пашковский 2002