Международный уголовный процесс | Дистанційне кримінальне правосуддя: міф чи реальність

Світ невпинно змінюється. На плинність його форми та змісту постійно впливає розвиток людських знань та досвід їх практичного застосування. Вже не є новиною, а стало звичайним явищем використання електронних платіжних систем, Інтернету, супутникового зв’язку.

Кримінально-процесуальне законодавство, ні вітчизняне, ні більшості іноземних держав не враховує потенційні можливості використання інформаційних та інших сучасних технологій в розслідуванні та судовому розгляді транснаціональних та звичайних злочинів з іноземним (міжнародним) елементом.

В той час, наприклад, цивільно-процесуальне законодавство деяких європейських країн передбачає використання в судочинстві можливостей Інтернету. Так, фінансовий суд Гамбурга з 02 серпня 1999 р. розпочав іспити системи безпаперового судочинства, вперше в ФРН апробується подання позовних заяв та обмін документами по електронній пошті через Web^[i], в США підписано Закон про використання електронного підпису, активно використовуються можливості по електронному доступу до звітів органів влади та отриманню різного роду свідоцтв та ліцензій[ii]. Вже цілком серйозно говорять про віртуалізацію не тільки бізнесової сфери але й судочинства також.

Проте певний позитивний досвід, пов’язаний із застосуванням новітніх інформаційних технологій навіть в кримінальному процесі вже є не тільки в західноєвропейських країнах, але й у нашого північного сусіда – Російської Федерації.

Мова йде про проведення судових засідань у кримінальних справах у касаційній інстанції в режимі відеоконференцій, за якого склад касаційного суду та інші учасники процесу (наприклад, прокурор, захисники засудженого) знаходяться в одному приміщені (суду), а засуджений перебуває в спеціальному приміщені СІЗО і спілкування між ними з питань касаційного перегляду вироку у кримінальній справі здійснюється за допомогою засобів електронного зв’язку, які забезпечують абонентів аудіовізуальним контактом. Спеціалісти в такому випадку говорять, що останній учасник процесу (тобто засуджений) знаходяться при проваджені відповідної процесуальної дії в режимі віддаленої присутності. З технічного боку справи для організації подібного зв’язку потрібна відеоконференцмережа, яка складається з як мінімум двох комунікаційних терміналів та каналу зв’язку.

18 листопада 1999 р. було проведено перше слухання в Росії кримінальної справи у касаційній інстанції Челябінським обласним судом в режимі віддаленої присутності засудженого[iii]. Безупинний сеанс зв’язку між Челябінським обласним судом і СІЗО № 1 м. Челябінська тривав більше 3 годин і за цей час судом було розглянуто у касаційному порядку 5 кримінальних справ. Починаючи з листопаду 1999 року Челябінським обласним судом регулярно двічі на тиждень проводяться судові засідання щодо касаційного перегляду кримінальних справ з використанням відеоконференцмережі[iv].

Враховуючи позитивну практику Челябінського обласного суду з початку 2000 року, Верховний Суд РФ також організував систему відеоконференцзв’язку для участі засуджених в судових засіданнях касаційної інстанції в режимі їх віддаленої присутності. Перші судові засідання в режимі віддаленої присутності засуджених із застосуванням відеоконференцмережі "Верховний Суд РФ – СІЗО № 3 м. Москви" були проведені 19 квітня 2000 року і тривали 3 години. За це час судовою інстанцією (головуючий – Шуригін О.П.) було розглянуто 3 кримінальних справи[v].

Судове засідання з віддаленою присутністю засудженого проходить так само, як і в звичайному режимі. Різниця тільки в тому, що ув'язнений знаходиться на лаві, розташованій не в залі суду, а в кімнаті для допитів СІЗО. Суддів і адвокатів показують на 21-дюймовому моніторі. Крім в'язня, у кімнаті знаходиться оператор, який стежить за відеокамерою, і конвоїр.

У двох залах Верховного Суду РФ встановлені 24 - дюймові телевізори і пульти керування відеокамерою, яка спрямована на обвинувачуваного. За бажанням судді, того покажуть у повний зріст або великим планом, а потім збоку.

Як свідчить судова статистика, Верховний суд, де у традиційному порядку за день проходило не більше 78 судових засідань завдяки нововведенню став працювати значно швидше. Проводячи по 10 засідань в такому режимі щодня, судді вже через три місяця змогли розглянути справи всіх черговиків, що накопичилися за минулий рік[vi].

Зараз в Росії провадяться роботи з розширення відеоконференцмережі судової системи до міжрегіонального рівня шляхом створення відеоконференцмережі “Москва-Челябінськ”, що дозволить проводити дистанційний розгляд в Верховному Суді РФ касаційних скарг засуджених з Південно-Уральського регіону без їх транспортування до Москви[vii]. Крім того, планується перейти до судового розгляду скарг арештованих про скасування (зміну) запобіжного заходу з віддаленою присутністю особи, відносно якої застосовано запобіжний захід - тримання під вартою[viii], як це досить успішно застосовується за кордоном.

Одним з прикладів застосування за кордоном у судових засіданнях режиму віддаленої присутності осіб, які приймають участь у судочинстві (зокрема, свідків та підсудних) є досвід італійського правосуддя[ix]. В більшості випадків судові засідання за віддаленої присутності свідків проводяться у випадках, коли застосовуються заходи безпеки свідків.

Під час судового розгляду у справі колишнього прем'єр-міністра Італії Джуліо Андреотті було зареєстровано більше 100 показань, що давалися за допомогою відеоконференцзв’язку. З 1996 року в Італії вже діє система, яка дозволяє під час судових слухань отримати зображення одного з більш як 1200 свідків, до яких застосовуються заходи безпеки, до того ж всім, за виключенням судді, його видно тільки із спини. Крім того, передбачена додаткова лінія для приватного спілкування свідка зі своїм адвокатом з окремого приміщення суду. Зараз системами відеоконференцзв’язку в Італії обладнано вже більше 100 приміщень, та 30 засекречених пунктів, аналогічні телекомунікаційні термінали знаходяться і в спеціальних тюрмах на островах Асінара і П’яноса, призначених для тримання під вартою членів мафії.

Захисники Джуліо Андреотті оскаржували конституційність застосування відеоконференцій, оскільки суд, отримуючи “заочні” відповіді, не може врахувати нюанси поведінки, які проявляються при особистому спілкуванні, та ще й у стресовій ситуації, але ці заперечення були відхилені[x].

В Сполучених Штатах Америки вважають, що правозастосовча практика повинна прийняти таку нову концепцію як “дистанційне правосуддя”. Одним з прикладів застосування дистанційного правосуддя став розгляд кримінальної справи в Італії за участю американських судових органів. Італійські й американські суди співробітничали в судовому провадженні у кримінальній справі щодо італійського обвинувачуваного, який вбив податкового агента Флориди. Оскільки обвинувачений постав би перед загрозою застосування до нього смертної кари в Сполучених Штатах, Італія відмовилася видавати його і замість цього порушила щодо нього кримінальне переслідування відповідно до італійського законодавства. У зв’язку з тим, що вдова вбитого була занадто хвора, щоб здійснити переїзд та прийняти участь в судовому розгляді в Італії, італійські судді заслухали за допомогою відеоконференції її показання в приміщенні федерального суду в Майамі[xi] .

Практика застосування Росії у касаційних судових засіданнях режиму віддаленої присутності засудженого вже напрацювала певні рекомендації щодо застосування новітнього методу. Так, одним з перших питань, що ставляться засудженому на початку судового засідання є питання: "Чи немає у засудженого претензій до якості звуку і зображення?" і тільки при наявності негативної відповіді суд продовжує розгляд справи[xii]. Слід зазначити, що за весь час застосування відеоконференцмережі в Верховному суді РФ і в Челябінському обласному суді претензій до якості роботи відеоконференцзв’язку з боку засуджених та інших учасників судового засідання не надходило.

Слід зазначити, що в частині 4 ст. 303 КПК України (в редакції Закону України від 13.01.2000 р.) також закріплена можливість проведення дистанційного допиту (тобто допиту з віддаленою присутністю допитуваної особи). В цій нормі кримінально-процесуального законодавства говориться “...про проведення допиту свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення, у тому числі за межами приміщення суду, та надання права учасникам процесу слухати його показання, ставити запитання та слухати відповіді на них”. Але КПК не регламентуються особливості такого допиту, зокрема, пов’язані з застосуванням спеціальних науково-технічних засобів, робота яких має забезпечувати належну якість зв’язку під час допиту. Крім того, повинне бути вирішене питання про процедуру встановлення судом в таких випадках особи допитуваного.

Вважаємо, що проведення судових засідань з віддаленою присутністю учасників судочинства вимагає доповнення чинного КПК України статтею 284¹ в наступній редакції: "У випадках проведення судового засідання з віддаленою присутністю підсудного чи його захисника, законного представника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників (тобто, які знаходяться за межами приміщення, в якому проходить це судове засідання) з використанням технічних засобів суд повинен встановити чи немає у зазначених учасників судового засідання претензій до якості звуку і зображення. При відсутності таких претензій у всіх учасників судового засідання, які приймають у ньому участь в режимі віддаленої присутності, суд продовжує судове засідання".

Крім того, вважаємо необхідним доповнити статтю 303 КПК України частиною восьмою з аналогічним положенням в такій редакції: “Перед допитом в режимі віддаленої присутності свідка суд повинен встановити чи немає у свідка претензій до якості звуку і зображення. При відсутності таких претензій у вказаного свідка суд розпочинає допит в порядку передбаченому частинами 2-5 цієї статті”.

Але на наш погляд дистанційна участь деяких суб’єктів кримінального процесу у судочинстві не повинна обмежуватися лише окремими випадками допиту осіб, щодо яких застосовуються заходи безпеки, чи участі засудженого, який знаходиться під вартою, при розгляді справи в порядку касаційного провадження.

Внесення в кримінально-процесуальне законодавство України положення про можливість дистанційного провадження слідчих дій (наприклад, допиту свідків, потерпілих, обвинувачених, та підозрюваних; пред’явлення особи, предметів до впізнання і т.д.) чи віддаленої присутності у судовому засіданні окремих учасників кримінального процесу на весь час розгляду справи з організацією відповідних пунктів дистанційного провадження слідчих дій (комунікаційних терміналів) з використанням можливостей відеоконференцій та комп'ютерного зв'язку (свого роду "Процесуальний телеміст") дозволить значно економити як матеріальні, так і людські та часові ресурси, дасть змогу адекватно тактичній ситуації змінювати тактику провадження процесуальної дії (наприклад, формувати запитання під час допиту) і, як результат, більш оперативно і продуктивно розслідувати та розглядати в суді кримінальну справу.

До речі, дистанційне провадження такої слідчої дії як впізнання дозволить також реалізувати положення ч. 4 ст. 174 КПК України (в редакції Закону України "Про внесення змін в деякі законодавчі акти України" від 13.01.2000 р), згідно якої у виняткових випадках з метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, впізнання проводиться поза візуальним спостереженням того, кого впізнають...”[xiii].

При цьому дистанційне провадження процесуальних дій не повинне обмежуватися державними кордонами і відповідно до встановленої міжнародними угодами процедурою взаємної правової допомоги застосовуватися правоохоронними органами заінтересованих договірних держави. Деякі автори пропонують для цього використовувати наявну вже комп'ютерну мережу захищеного зв'язку Інтерполу[xiv].

Особливу увагу потрібно звернути перш за все на дистанційний допит з віддаленою присутністю допитуваної особи (а при очній ставці – осіб, чи однієї з них). При такій процедурі допиту допитуючий і допитуваний знаходяться у різних країнах, а допит проходить шляхом аудіовізуального контакту між цими особами за допомогою комп'ютерної та відеотехніки. Протокол допиту роздруковується у країні, в якій знаходиться допитуваний. Після цього допитуваний підписує протокол, який (разом з його підписом), сканується та передається комп'ютерним зв'язком у країну допитувача. До того ж, під час такого допиту доцільно вести відеозапис.

Разом з тим цілком правильним є постановка вченими і практиками низки проблемних питань, серед яких слід зазначити наступні: яке з національних законодавств застосовувати? Де повинен знаходитись захисник підозрюваного чи обвинуваченого? Чи можливо вважати підписом по суті копію підпису, отриману через засоби комп'ютерного зв'язку? Прокурор якої країни повинен здійснювати нагляд?[xv]

На наш погляд при дистанційному допиті має застосовуватись законодавство обох країн, де виконується вказана процесуальна дія; за наявності серйозних колізій у процесуальних законодавствах країн (пов'язаних, наприклад, з правовим статусом допитуваної особи) допит у колізійній частині повинен регламентуватись законодавством держави, на території якої знаходиться допитувана особа. У зв'язку з цим процесуальний механізм дистанційного допиту повинен допускати здіснення прокурорського нагляду та судового контролю за дотриманням законності прокурорами чи суддями обох держав. Захисник може знаходитись поряд з підозрюваним чи обвинуваченим, а за наявності паралельного конфіденційного каналу зв’язку - і поряд з особою, яка проводить допит. Вважаємо, що підпис допитаної особи, переданий каналами зв'язку буде допустимим при відповідному засвідчені його посадовими особами правоохоронних органів іноземної держави, які мають відповідати за ідентифікацію допитуваної особи.

Вирішуючи питання про допустимість доказів, отриманих в результаті дистанційного провадження процесуальних дій слід виходити з того, що допустимість визначається законністю джерела доказу, суб’єкта, який отримав доказ, умов та способів його отримання. Таким чином, в кримінально-процесуальному законодавстві слід закріпити положення про можливість дистанційного провадження деяких слідчих дій (допиту, впізнання, очної ставки), детально регламентувавши особливості такого способу отримання доказів.

Необхідно також на рівні національного кримінально-процесуального законодавства і міжнародних угод врегулювати питання, пов’язані з правовим статусом осіб, які приймають участь при дистанційному провадженні процесуальних дій. Зокрема, слід зазначити, що при допиті окрім посадової особи, яка проводить допит, і допитуваної особи мають бути присутніми спеціалісти, які обслуговують відеоконференцзв’язок, а також посадові особи правоохоронного чи судового органу іноземної держави, які забезпечують дотримання процесуального іноземного права, встановлюють і засвідчують особу, яка допитується.

Звернімося до ще однієї проблеми, яку дозволить вирішити саме врегулювання в процесуальному законодавстві інституту дистанційного провадження процесуальних дій.

Мова йде про проблему реалізації у кримінальному судочинстві права конфронтації. Підпункт (d) пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Конвенції) передбачає право особи, обвинуваченої у вчинені кримінального злочину допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їх допиту, а також вимагати виклику i допиту свідків з її сторони на тих же умовах, що i свідків, якi свідчать проти неї. Це право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) в західноєвропейській правовій традиції визначається як право конфронтації. Близьким за значенням та змістом є інститут перехресного допиту у судочинстві країн загального права. Право конфронтації є одним з виразників принципу рівності засобів, який витікає з принципу справедливого судового розгляду.

Існування вказаних інститутів переслідує декілька цілей: забезпечення права на захист від необґрунтованого обвинувачення; перевірка та забезпечення достовірності доказів, викладених у показаннях свідка обвинувачення (в тому числі потерпілого, іншого обвинуваченого, висновках і поясненнях експерта), шляхом надання обвинуваченому відповідної і належної можливості оспорювати показання будь-яких свідків, які показують проти нього.

Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основних свобод в 1997 році Україна повністю визнала на своїй території дію підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 КПК України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого - лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43¹ і 142 КПК. І занепокоєння повинен викликати той факт, що значна кількість скарг, направлених громадянами про порушення норм Конвенції 1956 року, допущених під час судового розгляду кримінальних справ українськими судами, містить посилання на порушення саме підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції 1956 року[xvi].

Деякі автори пропонують тлумачити правило конфронтації - про право особи, обвинуваченої у вчинені кримінального злочину допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їх допиту, а також вимагати виклику i допиту свідків з її сторони на тих же умовах, що i свідків, якi свідчать проти неї, - буквально, не враховуючи всіх аспектів застосування цього інституту. Так, Задніпровський О. наводить наступний гіпотетичний приклад[xvii]. Особа обвинувачується органом попереднього розслідування в здійсненні злочину в групі з іншою особою, обвинувачення якій офіційно не пред'явлене, тому що вона переховується від переслідування. Справа у відношенні останньої особи виділена в окреме провадження, оголошений розшук. Обвинувачуваний у справі заперечує свою провину і стверджує, що інкриміноване йому діяння вчинила особа, яка переховується від розслідування[xviii]. На попередньому розслідуванні клопотання обвинуваченого про допит як свідка особи, що переховується, орган попереднього розслідування відхилив, мотивуючи наявністю інших доказів провини і відсутністю можливості для виклику свідка. Формально слідчий діяв за законом, керуючись КПК України. У судовому засіданні підсудний не визнає себе винним і заявляє клопотання про виклик і допит як свідка особи, що переховується від органів розслідування, висуваючи ті ж мотиви. Суд, за змістом Конвенції, не може відмовити в цьому підсудному. В противному випадку будуть порушені умови підпункту “d” пункту 3 статті 6 Конвенції, що є однієї з гарантій права людини на захист і діє на території України, як норма внутрішнього закону. У зв’язку з цим Задніпровський О. приходить до висновку, що застереження Верховної Ради України, яке не поширило в повному обсязі це правило на органи дізнання і попереднього слідства і в той же час поширило його на суд, заводить фактично суд у тупик.

Ми не заперечуємо того факту, що зараз існує безліч випадків коли суди, не маючи можливості перевірити алібі підсудного (в тому числі і у зв’язку з неможливістю допиту свідка, викликаного за клопотанням захисту), змушені або направляти справи для провадження попереднього розслідування, або відкладати їх судовий розгляд на невизначений час. І формально висновок пана О. Задніпрянського виглядає правильним, але ми не можемо з ним повністю погодитися з наступних причин.

Україна визнала статті 46 Європейської Конвенції з прав людини щодо визнання обов'язковою ipso facto i без укладення спеціальної угоди юрисдикції Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення i застосування цієї Конвенції, а тому визначальним є вивчення практики Європейського суду з прав людини щодо визнання порушення права конфронтації.

Водночас коментатори практики Європейського суду з прав людини зазначають, що право на допит свідків не означає, що держава повинна викликати всіх свідків, що запитуються захистом; внутрішній суд має право за своїм розсудом розумно обмежити кількість свідків, які викликаються таким чином.

Найбільш поширеними прикладами порушення підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції є випадки участі у кримінальній справі двох категорій свідків: анонімних та інших привілейованих чи захищених свідків. Інститут анонімних свідків відомий і вітчизняному кримінально-процесуальному праву (наприклад, ст.ст. 52³, 303 КПК України[xix]). Практика Європейського суду свідчить, що порушенням права конфронтації є використання як єдиного доказу вини підсудного показань свідка (в тому числі анонімного), отриманих на досудових стадіях, який згодом не був допитаний у судовому засіданні з наданням підсудному права задавати запитання цьому свідку. Крім того, Європейський Суд у справі Ван Мехелена, пов’язаної з оскарженням використання анонімних показань свідків-поліцейських, зафіксував порушення правила конфронтації, коли спілкування між обвинуваченим і його адвокатами з одного боку та слідчим-суддею, свідками-поліцейськими відбувалося за допомогою звукового зв’язку, у зв’язку з чим захист не мав змоги спостерігати за поведінкою анонімних свідків під час допиту, а відтак на власні очі переконатися у їх надійності[xx].

У справі Дельта Суд зазначив, що використання як доказів показань свідка, отриманих на досудових стадіях, само по собі не суперечить праву конфронтації за умови надання обвинуваченому відповідної і належної можливості давати відвід свідку, який показує проти нього, оспорити його показання, і допитувати його або під час дачі ним своїх показань (наприклад, під час очної ставки), або на більш пізньому етапі судового розгляду. Таким чином, загальне правило Європейського суду: “Всі докази у кримінальній справі повинні подаватися в присутності обвинуваченого під час публічного розгляду з метою проведення змагальних дебатів” (справа Костовські)[xxi] не заперечує того, що право на допит свідків не означає безумовний обов’язок держави викликати всіх свідків, які запитуються захистом. Внутрішній суд має право за своїм розсудом розумно обмежити кількість свідків, які викликаються таким чином[xxii] (якщо показання таких свідків є марними чи не направлені на встановлення істини у справі).

Крім зазначених ситуацій, проблема з реалізацією підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції може виникнути у зв’язку з необхідністю допиту свідків, які допитувалися на попередньому слідстві в порядку надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах. І якщо проблему дотримання вимог підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції можливо вирішити шляхом правильного застосування ст. 303 КПК України, то реалізація права конфронтації під час допиту свідків, які знаходяться за межами України, потребує введення у кримінально-процесуальне законодавство інституту дистанційного допиту, за якого допитувач і допитуваний знаходяться в різних країнах, але аудіовізуальний контакт між ними є і забезпечується він через відеоконференцмережу (за умови віддаленої присутності свідка при допиті).

Застосування практики Європейського суду у національній правозастосовчій діяльності і введення в кримінальний процес інституту дистанційного допиту дозволить обвинуваченому більш ефективно реалізовувати надане йому Конвенцією про захист прав людини право конфронтації.

Таким чином, під проведенням слідчої дії чи судового засідання за умови віддаленої присутності учасника дії чи судового засідання слід розуміти особливе провадження за якого посадова особа або державний орган, які відповідають за рух кримінальної справи (слідчий, суддя, суд) знаходяться в одному приміщені (наприклад, суду чи прокуратури), а учасник процесу (обвинувачений, засуджений, свідок і т.д.) перебуває в іншому приміщені (як правило, в іншому населеному пункті) і спілкування між ними (абонентами) з питань кримінальної справи відбувається за допомогою технічних засобів (електронного зв’язку), які забезпечують абонентів аудіовізуальним контактом. Вважаємо, що регламентація у національному кримінально-процесуальному законодавстві можливості проведення слідчих та судово-слідчих дій за умови віддаленої присутності одного з їх учасників дозволить не лише значно зекономити процесуальні та матеріальні сили та засоби, а також більш ефективно провести вказані процесуальні дії з тактичної точки зору, стане однією з гарантій реалізації обвинуваченим права конфронтації та конституційного принципу права обвинуваченого на захист. Крім того, застосування вказаної форми проведення процесуальних дій дозволить вирішити й питання про забезпечення безпеки осіб, що приймають участь у судочинстві.

Питання про дотримання процесуальної форми – категоріального елементу кримінального судочинства. Процесуальна форма – сукупність однозначних процедурних вимог до дій учасників процесу і направлених на досягнення певного матеріально-правового результату в галузі кримінального судочинства[1].

Аннотация к статье "Дистанционное правосудие: миф или реальность"

Globalization of the public relations, distribution of a foreign element in the criminal procedure on a background of development of information technologies become the reason of rise of a new sight on the criminal trial. The doctrine "of Remote justice" did not become alternative of the traditional processual form, but aspires to its harmonious supplement. Its such institute, as remote execution of processual and investigatory actions, will allow to solve the problem on conducting proceedings including persons, which are found on significant distance (including the territories of the several states), on a safety of the participants of criminal procedure activity, by conducting investigatory (judicial) actions outside direct contact of their persons to guarantee such right of accused (defendant), as the right confrontation. The new doctrine requires normative fixing, which separate aspects are construed in the present article.

* Пашковський М.І. Дистанційне кримінальне правосуддя: міф чи реальність // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 5. – С. 36-40.

[1] Курс советского уголовного процесса. Общая часть. М., 1989. – С. 119.

[iii] Перехід цього російського суду до застосування у кримінальному судочинстві відеоконференцій, пов’язаний з прийняттям Конституційним Судом РФ постанови від 10 грудня 1998 р. № 27-П у справі про перевірку конституційності частини другої статті 335 КПК РРФСР, положення якої передбачали вирішення питання про участь засудженого в засіданні суду, що розглядає справу у касаційному порядку, самим судом. У зв’язку з тим, що вказане положення було визнане неконституційним, суди зобов’язані надати засудженому (в тому числі засудженим, які тримаються під вартою) можливість ознайомитися з матеріалами судового засідання касаційної інстанції і викласти свою позицію з розглянутих судом питань. Таким чином, зараз російські суди повинні забезпечувати участь в касаційних засіданнях всіх засуджених, які заявили про це клопотання. В зв’язку з цим, при розгляді в судах касаційних скарг з участю засуджених, виникло цілий ряд проблем, пов’язаних з конвоюванням засуджених, що тримаються під вартою, з слідчих ізоляторів, охороною в суді, оплатою видатків з доставки засуджених до місця розгляду справи (враховуючи російські масштаби це досить вагомий фактор). Крім того, потрібно забезпечувати право на своєчасний судовий розгляд справи у касаційному порядку. Див.: Постановление Конституционного Суда Российской Федерации "По делу о проверке конституционности части второй статьи 335 Уголовно-процессуального кодекса РСФСР в связи с жалобой гражданина М.А. Баронина" от 10 декабря 1998 г. № 27-П http://ks.rfnet.ru.

[ix] Але застосування дистанційного допиту не обмежується лише практикою італійського правосуддя. Згадаймо хоча б президента США Біла Клінтона, якому доводилося давати показання в суді саме по відеоконференцзв’язку, який ФБР спеціально з такого приводу встановило між Білим домом і приміщенням суду.

[xvi] Як приклад можна навести ухвалу щодо прийнятності заяви П.М. Алієва проти України (заявник стверджує, що суд відмовився допитати кількох запропонованих ним свідків та його адвоката і що він сам не міг ставити запитання свідкам, які були присутні на суді); ухвалу щодо прийнятності заяви № 41707/98 М. Хохлича проти України (заявник заявив, що суд відмовився викликати запропонованого ним свідка) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000 - № 1. – С. 157; 171. І хоча вказані заяви у наведених частинах були визнані Європейським судом неприйнятними ratione temporis, це не знімає з порядку денного питання про врегулювання застосування в Україні пп. (d) п. 3 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини.