Международный уголовный процесс

Сучасна злочинність стає все більш інтернаціональною. Це виражається зокрема у тому, що злочинці, вчинивши злочин на території України, намагаються переховатися від кримінального переслідування на території іноземної держави. Незважаючи на те, що частина 2 статті 262 КПК України передбачає можливість розгляду кримінальної справи за відсутності підсудного, коли він перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду, органи попереднього розслідування та суду намагаються притягти обвинуваченого (підсудного) до участі у судочинстві на території України, зокрема з метою отримання його показань та забезпечення можливості виконання вироку.

Чинним міжнародним правом і підзаконними нормативно-правовими актами, що стосуються сфери кримінального судочинства, передбачено три шляхи отримання показань від обвинуваченого (підсудного), що перебуває за межами України: а) допит і провадження з ним інших слідчих дій, направлених на отримання показань, на території іноземної держави (як правило, з участю органів юстиції цієї держави), б) доставлення обвинуваченого (підсудного) на територію України з наступним отриманням від нього показань, шляхом його видачі іноземною державою; в) шляхом виклику для допиту на території України в якості обвинуваченого. Щодо останнього випадку слід зазначити, що відповідно до пункту 2 статті 12 Конвенції про взаємодопомогу у кримінальних справах 1959 року: "особа, незалежно від громадянства, викликана в судові органи запитуючої Сторони для того, щоб відповідати за діяння, які є предметом кримінального переслідування, порушеного проти неї, не може ні притягуватися до відповідальності, ні утримуватися під вартою, ні підлягати ніякому іншому обмеженню її особистої свободи за діяння або обвинувальні вироки, які передували її від'їзду з території запитуваної Сторони і які не зазначені у повістці про виклик до суду". Зрозуміло, що найбільш оптимальним варіантом участі особи, яка притягається до відповідальності у національному кримінальному судочинстві є видача вказаної особи іноземною державою.

Але аналіз слідчо-судової практики свідчить, що держави (внаслідок наявності обставин, передбачених міжнародними угодами та національним законодавством) досить часто відмовляють у задоволенні клопотань про видачу гаданих злочинців. На що правозастосовчій органи заінтересованої держави віднаходять більш радикальні (і водночас незаконні) способи доставляння осіб для їх допиту та притягненню до відповідальності[1].

Так, за матеріалами перевірки фактів, пов'язаних із викраденням чотирьох громадян Республіки Молдова, що сталося 18 квітня 2000 р. в парку відпочинку району Ботаніка Кишинівського муніципалітету, прокуратурою Молдови порушено кримінальну справу проти підозрюваної у цьому злочинному діянні групи співробітників УБОЗ УМВС України в Одеській області, Як повідомив заступник начальника відділу з нагляду за діяльністю органів боротьби з корупцією та організованою злочинністю прокуратури Республіки Молдова Іон Посторонка, у постанові про порушення кримінальної справи і початок слідства йдеться про те, що «у діях невстановлених осіб, що представилися співробітниками департаменту боротьби з організованою злочинністю, містяться дані, які вказують на ознаки злочинів, передбачених статтями 185 ч. 2, 192 ч. 3 Кримінального кодексу Молдови», 3 приводу побиття, захоплення і незаконного перевезення через кордон молдавських громадян одеськими убозівцями, парламент Молдови надіслав заяву протесту на адресу ВР України. У документі звертається увага на порушення одеськими співробітниками міліції Договору між Республікою Молдова та Україною про правову допомогу і правові відносини[2].

В цій статті нас буде цікавити перш за все допустимість доказів отриманих від осіб, які притягаються до відповідальності (перш за все підозрюваних, обвинувачених і підсудних), які були доставлені на територію України неправомірним шляхом. Питання допустимості є одним з центральних у доказовому праві. Інститут допустимості доказів забезпечує у кримінальному процесі досягнення наступних цілей:

· достовірності доказів і забезпечення встановлення істини у кримінальній справі (гносеологічна сторона);

· дотримання прав та законних інтересів суб’єктів кримінального процесу Саме на досягнення цього завдання інституту допустимості посягає незаконне доставлення на територію України обвинуваченого чи підозрюваного) (правова сторона).

В теорії доказового права неодноразово зазначалося на ролі правил допустимості доказів, завдяки яким вирішується питання про розмежування інформації (відомостей) отриманих в результаті кримінально-процесуальної діяльності, на таку що має доказове значення, і, другий рівень, на можливість використання цієї інформації (відомостей) як доказу певного виду, На обох цих етапах, коли встановлюється, чи володіє дана інформація властивістю допустимості, аналізується, від кого вона виходить і хто її збирає, зміст і послідовність виконуваних дій (спосіб збирання), характер і результати фіксації зібраної інформації (її збереження і передача в процесі провадження у справі)[3]. Таким чином, традиційним визначенням допустимості доказу є його придатність з точки зору законності джерел, методів і прийомів отримання відомостей, належного процесуального оформлення, належного суб'єкту, правомочного проводити дії з отримання доказів[4].

В теорії та судовій доктрині кримінального процесу можна виділити два основних підходи щодо визначення критеріїв порушень допустимості доказів (крім того існують компромісні точки зору). Так, прибічники першої точки зору[5] вважають, що будь-яке порушення процесуальної форми збирання доказів тягне визнання їх недопустимими. Інші вчені притримуються погляду, що кримінально-процесуальний закон закріпляє ієрархію порушень, відповідно до яких процесуальною підставою скасування вироку або направлення справи для провадження додаткового розслідування є саме істотні порушення процесуального закону (стаття 370 КПК). Це положення знайшло вираження у підході “диференціації порушень кримінально-процесуальних норм у доказуванні”[6].

Позиція Верховного Суду України є також не досить чіткою. В п. 19 постанови від 1 листопаду 1996 року № 9 "Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя" Пленум Верховного Суду України визначив, що "докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами". У цитованій постанові de facto було виражено прихильність вищої судової ланки до концепції "асиметрії правил допустимості про докази". При цьому, які нормативно-правові акти включати до кола кримінально-процесуального законодавства вказаною постановою визначено не було. Пізніше Верховний Суд України подав інші роз’яснення, згідно яким докази визнаються допустимими, якщо вони отримані відповідно до норм КПК України[7]. В обох рекомендаціях Пленуму увага акцентується на допустимості доказів, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину. Як бачимо, Пленум Верховного Суду не обумовлює визнання доказу недопустимим характером та істотністю порушення кримінально-процесуального законодавства.

Відносно визнання недопустимими доказами показання підозрюваного, який був незаконно затриманий і доставлений на територію України слід зазначити наступне. Недопустимими ці докази мають визнаватися у зв’язку з тим, що порушено правило про належне джерело доказу. Стаття 65 КПК України як одне із джерел доказів передбачає показання підозрюваного. Таким чином, віднесення вербальної інформації особи до певного виду доказу залежить від визначення процесуального статусу цієї особи. Відповідно до частини 1 статті 3 КПК України, дія останнього обмежується територією України, тому вітчизняні органи дізнання та слідчий не можуть реалізовувати за межами державного кордону України свої повноваження, передбачені статтею 106 КПК України на затримання особи як підозрюваної у вчинені злочину. У випадку кримінально-процесуального затримання особи на території іноземної держави (навіть за умови складання протоколу затримання в Україні) правоохоронними органами України, ця особа не набуває статусу підозрюваної (у зв’язку з порушенням процесуальної форми затримання) і, відповідно, не може допитуватися як підозрювана, а отриманні показання повинні визначатися недопустимим доказом.

Суперечливою з цього приводу є вітчизняна судова практика. Так, Одеський обласний суд, розглядаючи у першій інстанції резонансну кримінальну справу про вбивство редактора газети “Вечерняя Одесса” Б.Ф. Дерев’янко, у судовому слідстві встановив наступне[8]. 1 вересня 1997 року, розслідуючи кримінальну справу про вбивство Б.Ф. Дерев'янко, працівниками УМВС України в Одеській області в селищі Дністровськ (Придністровська Молдавська республіка) був затриманий у своєму житлі Г., який потім був доставлений в Маліновський РВ ОМУ УМВС України в Одеській області, в приміщенні якого заступником прокурора Маліновського району м. Одеси було складено протокол затримання відповідно до ст. 115 КПК. Не зупиняючись на тому, що форма вказаного протоколу не відповідає вимогам КПК України (зокрема - не вказано підстав та мотивів затримання Г.), зазначимо лише, що працівники УМВС, які проводили фактичне затримання Г. на території de jure суверенної держави - Республіки Молдови, та вивозили його в Україну, діяли без відповідних повноважень як з боку МВС України та Генеральної прокуратури, так і з боку компетентних органів Республіки Молдови чи невизнаної світовим співтовариством - ПМР. Відразу після затримання, допитаний в якості підозрюваного Г. дав показання, в яких зізнався у вчиненні інкримінуємого йому злочину - вбивстві Б.Ф. Дерев’янко.

Суд у обвинувальному вироку від 19 березня 1999 року обійшов мовчанням факт незаконного затримання Г., з процесу доказування не виключив показання Г., данні ним під час допиту як підозрюваного 2 вересня 1997 року. Разом з тим, ці показання суд безпосередньо в обґрунтування вироку не поклав.

В цьому випадку можливо допустити, що суд підсвідомо переслідував за мету забезпечити покарання осіб, які вчинили тяжкий злочин, навіть через свідоме ігнорування певних порушень кримінально-процесуального законодавства. Сумніваємося, що органи юстиції ПМР (навіть за умови міжнародної невизнаності останньої) відмовилися б від надання правової допомоги у кримінальній справі (саме правової, тобто в рамках міжнародного і процесуального права) чи не здатні були б дієво сприяти працівникам МВС України у розслідуванні вказаного злочину.

Разом з тим, 18 січня 2000 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України винесла ухвалу по іншій кримінальній справі, вказавши, що органом слідства і судом не дано належної оцінки заяві З. та його захисника про те, що він, як громадянин Білорусі, був затриманий і взятий під варту з порушенням вимог статей 57, 80 Мінської конвенції[9].

Більш складною є проблема визначення доказового значення показань обвинуваченого у випадку, коли постанова про притягнення його як обвинуваченого виносилася у той час, коли він знаходився за межами України, а пізніше він був "викрадений" правоохоронними органами України і доставлений на її територію, де й був ознайомлений з вказаною постановою і допитаний по пред’явленому обвинуваченню.

Складається парадоксальна ситуація. При наданні особі статусу обвинуваченого у вказаному випадку не було порушено кримінально-процесуального закону. Не було порушено національного закону (КПК) і при ознайомлені цієї особи з пред’явленим обвинуваченням. Не було допущено порушень і під час її допиту. Але мали місце порушення при виборі та застосуванні способу забезпечення явки особи до слідчого. Стаття 19 Конституції України передбачає, що державні органи, посадові особи діють в межах повноважень, наданих їм Конституцією та законами України. Таким чином, "викрадання" обвинуваченого з території іноземної держави для цілей національного кримінального судочинства є неконституційним заходом, неправомірним, у зв’язку з чим процедура, у якій у подальшому буде приймати участь вказана особа, повинна визнаватися несправедливою, а докази отриманні від цієї особи як від обвинуваченого - недопустимими. Не повинен викликати сумнівів висновок про те, що розслідування та судовий розгляд справи не можуть провадитись злочинними засобами.

На наш погляд, в даному випадку, як і в попередньому докази повинні визнаватися недопустимими взагалі тому, що порушено права особи, яка притягується до відповідальності на справедливий розгляд обвинувачення судом (п. 1 статті 6 Європейської конвенції з захисту прав і основних свобод 1950 року). При цьому ми вважаємо, що поняття справедливості розгляду обвинувачення судом повинно характеризувати не тільки власне судові процедури, але й систему процесуальних дій, здійснюваних на досудових стадіях. Таке бачення кримінальної процедури стане можливим тільки у випадку відмови суддів від позитивістського мислення та ототожнення права з законом.

Крім того, особи, які були відповідальні за провадження у кримінальній справі, повинні нести кримінально-процесуальну відповідальність за допущені порушення норм права, і ця відповідальність має знайти вираження у визнані їх дій та результатів цих дій недійними.

Досить обширною з цього приводу є практика міжнародних організацій. Так, Комітет по правам людини Організації Об'єднаних Націй вважає, що викрадення державою навіть свого колишнього громадянина з території іншої держави є свавільним арештом[10], і визнається порушенням ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка передбачає, що ніхто не може бути підданий свавільному арешту.[11]

Разом з тим, дії з незаконного доставляння особи, яка притягається до кримінальної відповідальності на територію держави суду (чи слідчого) не завжди носять відкритий характер, і набувають завуальованої форми. Прикладом також може бути справа Європейського суду з прав людини “Бозано проти Франції”. Бозано був заочно засуджений в Італії за викрадення і навмисне убивство. Потім він був арештований у Франції у зв’язку з обставинами, які не були пов’язані з італійською справою. Французький суд відхилив прохання Італії про видачу Бозано, вважаючи італійський порядок розгляду справи під час відсутності підсудного несумісним з нормами публічного порядку у Франції. Після умовно-дострокового звільнення Бозано з місць позбавлення волі (де він тримався по інших статтях обвинувачення за злочини, скоєні у Франції) він був арештований поліцією Франції для виконання постанови про його депортацію і заздалегідь організовану передачу поліції Швейцарії, звідкіль він незаконно потрапив до Франції. Суд Швейцарії видворив його потім в Італію, де він почав відбувати своє покарання. Європейський Суд у своєму рішенні констатував, що дії французької влади у відношенні затримання Бозано для передачі швейцарській владі не підпадають під ст. 5 Європейської конвенції з прав людини у зв'язку з тією таємністю, якою вони були оточені, і тим, як було здійснено арешт Бозано. Законність, як заявив Суд, припускає відсутність сваволі. У даному ж випадку затримання було прихованим заходом видачі злочинця, призначеним для того, щоб обійти негативне рішення суду Франції відносно його екстрадиції Італії, і, відповідно це не було затримкою «у рамках звичайної процедури виселення»[12].

Зрозуміло, що Україна з вказаною проблемою зустрілася досить недавно і її судова практика ще не встигла виробити єдиної правової позиції щодо вказаних випадків. Тому, на наш погляд доцільно вивчити практику іноземних країн з цього питання. Так, в США досить довгий час існує та застосовується в судовій практиці так звана "доктрина Кера-Фрісбоя"[13], відповідно до якої суди не повинні приймати до уваги спосіб, яким відповідач доставлений до суду, головне - його присутність в суді. Фактично вказана доктрина відсторонила суди від прийняття рішень щодо законності викрадань і відповідно допустимості показань викрадених осіб[14]. Широко застосовувалась (правда не настільки масштабно, як на теренах СНД, країнами Співдружності) вказана доктрина (і відповідно самі викрадення підозрюваних) Сполученими Штатами в Латинській Америці (особливо Колумбія, Мексика, Панама). Разом з тим, переважна більшість держав світу не схвалює вказану правозастосовчу практику, а їх судові органи визнають власну некомпетентність та відмовляють органам публічного обвинувачення відправляти правосуддя щодо цих осіб

Вважаємо, що Україна повинна перейняти позицію більшості країн світу відносно заборони викрадення підозрюваних, обвинувачених шляхом визнання судами власної некомпетентності та відмови відправляти правосуддя щодо цих осіб. Докази, отриманні від "викрадених" осіб, повинні визнаватися недопустимими у зв’язку з порушенням порядку надання певній особі відповідного процесуального статусу чи несправедливого характеру засобів, що застосовуються з метою забезпечення участі вказаної особи у доказовій діяльності.

Більш широким та ефективним в кримінальному судочинстві має стати застосування судами та іншими органами кримінальної юстиції Конституції України та Європейської конвенції з прав людини 1950 року та практики Європейського Суду з прав людини щодо застосування останньої.

[1] Ми не будемо в рамках цієї статті зупинятись на проблемі дії в просторі юрисдикції примусу держави та її органів. У зв’язку з чим будемо презуюмувати, що застосування примусових заходів органами держави обмежене її територією.

[3] Теория доказательств в советском уголовном процессе. Отв. редактор Н.В. Жогин, изд. 2-е исправленное и дополненное, М., 1973. – С. 230-231

[5] Лупинская П.А. в кн. Уголовный процесс. / Под общей редакцией проф. П.А. Лупинской. – М., 1995. - С. 138-140. Савицкий В.М. Уголовный процесс России на новом витке демократизации // Государство и право. – 1994. - № 6. Пізніше В.М. Савицький конкретизував свою позицію, вказавши що питання про допустимість потрібно ставити лише відносно тих доказів, якими обґрунтовується обвинувачення. Див. Савицький В.М. Презумпция невиновности. – М., 1997. – С. 81-82.

[6] Грошевий Ю.М. Проблеми диференціювання порушень кримінально-процесуальних норм у доказуванні // Вісник Академії правових наук. – 1997. - № 2. – С. 115.

[7] п. 4 Постанови Пленум Верховного Суду України від N 7 від 30.05.97 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина".

[10] Права человека и предварительное заключение: Сб. международных стандартов, касающихся предварительного заключения.- Х., 1997.- С. 34.

[11] Міжнародний пакт про громадянські та політичні права - прийнятий Ген. Асамблеєю ООН на XXI сесії у 1966 р. (резолюція 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р.

[13] Ця доктрина отримала таку назву від прізвищ двох підсудних, викрадання яких відповідно д іншої країни в 1986 р., та іншого штату в 1952 року, не було розглянуто судами США як порушення їх права на належну правову процедуру (due process).

[14] Блищенко И.П., Фисенко И.В. Международный уголовный суд. – М., 1998 . – С. 160-161. В обґрунтування вказаної доктрини процесуалісти США поклали широке тлумачення реального принципу кримінальної юрисдикції, диференціацію держав з точки зору їх здатності боротися з окремими видами злочинів.

* Пашковський М.І. Проблема допустимості показань осіб (обвинуваченого та підозрюваного), які були доставлені на територію України з порушенням національного та міжнародного права // Актуальні проблеми держави і права. – Зб. наук. праць. - Вип. 11. - Одеса, 2001. – С. 92-101.