Международный уголовный процесс | Деякі питання захисту прав людини

Сучасна злочинність, а організована – особливо, не обмежується кордонами однієї країни, і перед правоохоронними органами світу постає проблема пошуку ефективних шляхів міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю. Паралельно необхідно розробляти засоби захисту (у тому числі і судового захисту) осіб, права і законні інтереси яких обмежуються кримінальною юстицією під час надання правової допомоги у кримінальних справах, наприклад під час екстрадиції (видачі правопорушників).

Як свідчить не тільки українська, але й російська практика з цього питання ще зовсім недавно досить поширеним було самовільне вивезення підозрюваних або обвинувачених з території однієї з країн-учасниць СНД правоохоронними іншої країни. Прийняті в Росії у 1996-1997 роках захоби по запобіганню цього негативного явища привели до значного скорочення таких порушень. Але в той же час, за словами начальника відділу естрадиції Генеральної прокуратури Російської Федерації, на третину збільшилась кількість поступаючих матеріалів про видачу.[1] До речі, Комітет по правам людини Організації Об'єднаних Націй вважає, що викрадення державою навіть свого колишнього громадянина з території іншої держави є свавільним арештом[2], і визнається порушенням ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка передбачає, що ніхто не може бути підданий свавільному арешту.[3]

За недовгий час Україною було ратифіковано ряд міжнародно-правових актів, які регламентують порядок видачі осіб, підозрюваних або звинувачуваних у вчиненні злочинів (надалі – про видачу правопорушників), чим було покладено початок дієвому запобіганню порушень процедури екстрадиції. Це Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписана в м. Мінські 22 січня 1993 р. (ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.) зі змінами та доповненнями, внесеними Протоколом від 29 березня 1997 р. (ратифікований Верховною Радою України 3 березня 1998р.) (надалі - Мінська конвенція), Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. і Додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 рр. (ратифіковані Верховною Радою України 16 січня 1998 р.) (надалі — Європейська конвенція 1957 р.). Україною також укладені з рядом держав двосторонні договори про правову допомогу, які передбачають екстрадицію, також Україна є правонаступницею прав і обов'язків по міжнародним договорам СРСР про правову допомогу з деякими державами.

У відповідності зі ст. 9 Конституції України, діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Такі договори застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства, що визначено Законом України “Про чинність міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України приймалося без врахування положень названих конвенцій і сьогодні потребує змістовних змін, необхідність яких була визнана Верховною Радою України. Своєю Постановою від 22 вересня 1995 р. вона доручила Кабінету Міністрів спільно з Верховним Судом і Генеральною прокуратурою підготувати і внести на розгляд Верховної Ради законопроекти про зміни та доповнення відповідних законодавчих актів у зв'язку з приєднанням України до ряду Європейських конвенцій. Ця постанова виконана не була. А зважаючи на лаконічність Конвенцій та інших міжнародних угод, та повну відсутність належного внутрішнього нормативного урегулювання інституту видачі (екстрадиції), створюється підгрунтя для подальшого порушення процедури видачі.

Ми вважаємо, що законодавче оформлення інституту екстрадиції в Україні (наприклад, шляхом прийняття Закону про екстрадицію та внесення в КПК посилання на цей Закон), що закріплювало механізм реалізації положень міжнародних конвенцій в частині видачі правопорушників, визначало правове положення осіб, які підлягають екстрадиції і встановлювало гарантії прав і законних інтересів таких осіб, зробило б наше законодавство більш досконалим та ефективним і можливо навіть зразковим для законодавства інших країн.

Обсяг статті не дозволяє розглянути всі питання, які потребують нврегулювання у вітчизняному законодавстві. Наша мета – звернути увагу на деякі проблеми процесуального характеру, що можуть виникнути в зв'язку з застосуванням Мінської конвенції і Європейської конвенції 1957 р., і по можливості запропонувати шляхи їхнього вирішення. Зважаючи на те, що згадані Конвенції передбачають крім звісно видачі, ще й можливість затримання та тимчасового арешту (взяття під варту) особи, яка підлягає видачі, що суттєво обмежує її громадянські права, ми хотіли б зупинитися на питаннях не тільки самої процедури видачі, але й правового положення особи, яка підлягає видачі, можливості оскарження рішення про видачу, та відшкодування особі, що підлягає видачі, шкоди, завданої незаконними діями правоохоронних органів.

Перш за все потрібно відзначити, що ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. передбачає, що ніхто не може бути позбавлений свободи інакше як у наступних випадках та в порядку, встановленому законом і в п. "f" одним з таких випадків передбачає законний арешт або затримання … особи, проти якої застосовуються заходи по її … видачі. А вказаного порядку, встановленого законом, в Україні у наш час не існує, що ставить під питання дієвість самого інституту видачі (екстрадиції). На цьому ж акцентує увагу ст. 22 Європейської конвенції 1957 р., яка встановлює, що якщо ця Конвенція не передбачає іншого, процедура стосовно видачі правопорушників і тимчасового арешту регулюється повністю законодавством запитуваної Сторони, тобто ставиться під сумнів спроможність України, у зв'язку з відсутністю нормативного врегулювання, виконати запит іншої країни про видачу правопорушників на підставі Європейської конвенції 1957 р.

Потрібно, на наш погляд, визначити, що може служити підставою для арешту особи, відносно якої отримано запит про видачу (ст. 12 Європейської конвенції 1957 р.), вимога про видачу (ст. 58 Мінської конвенції), або є запит про тимчасовий арешт (ст. 16 Європейської конвенції 1957 р.), клопотання про взяття під варту (ст. 61 Мінської конвенції). Чи достатньо для цього лише запиту (клопотання, вимоги)? Так як названі конвенції передбачають ряд обставин, у зв'язку з якими у видачі може бути відмовлено, то відповідний запит повинен бути розглянутий уповноваженими на то державними органами України, або їх посадовими особами, які повинні визначити, чи дотримані вимоги, що ставляться перед названими документами (ст.ст. 12 і 18 Європейської конвенції 1957 р., ст.ст. 58, 61 Мінської конвенції), чи є потреба в отриманні додаткової інформації від запитуючої Сторони (ст. 13 Європейської конвенції 1957 р., ст. 59 Мінської конвенції), перевірити, чи немає обставин, що тягнуть відмову у видачі.

У зв”язку з тим, що згідно ст. 80 Мінської конвенції зносини з питань видачі здійснюються через Генерального прокурора, то у випадках, коли вимога про видачу або клопотання про взяття під варту надійшла від держави СНД (яка є учасником Мінської конвенції), питання про виконання такої вимоги вирішується через Генерального прокурора України. Якщо ж запит про видачу або тимчасовий арешт надійшов у відповідності з Європейською конвенцією 1957 р., то згідно зі ст. 12 (в редакції Додаткового протоколу 1978 р.) питання про виконання запиту повинно вирішуватись Міністерством юстиції України. Своє рішення названі органи формулюють у відповідному правовому акті про виконання запиту (вимоги або клопотання) і направляють для виконання прокурору області, в якій проживає або знаходиться особа, яка підлягає видачі.

Також необхідно визначити правове положення осіб, які взяті під варту на підставі запиту (вимоги) про видачу або клопотання про тимчасовий арешт або розшук. Перебування такої особи під вартою може виявитися достатньо тривалим.

У відповідності зі ст. 60 Мінської конвенції запитувана Сторона після одержання вимоги про видачу повинна негайно прийняти заходи до розшуку і взяття під варту особи, яка підлягає видачі (природно, окрім випадків, коли у видачі відмовлено). Ст. 61 Мінської конвенції передбачає можливість взяття особи під варту по клопотанню до одержання вимоги про його видачу. У відповідності зі ст. 61-1 цієї Конвенції особа може бути взята під варту також у зв'язку з виконанням доручення про її розшук. В таких випадках термін тримання особи під вартою до одержання вимоги про її видачу не може перевищувати 40 днів (ч. 1 ст. 62 Мінської конвенції).

Європейська конвенція 1957 р. також передбачає можливість тимчасового арешту особи (до одержання запиту про її видачу), такий арешт може тривати до 18 днів, а після цього припиняється, якщо не буде отриманий запит про видачу. В будь-якому випадку цей арешт не може тривати більш 40 днів (ч. 4 ст. 16 Конвенції).

Але ні Мінська конвенція, ані Європейська конвенція 1957 г. не встановлюють термінів, протягом яких повинна бути призначена видача особи, яка була заарештована після одержання запиту про її видачу. Встановлені тільки терміни, по закінченню яких особа підлягає звільненню, якщо в призначений для видачі термін вона не була прийнята запитуючою Стороною. У відповідності зі ст. 67 Мінської конвенції цей термін — 15 днів; по ч. 4 ст. 18 Європейської конвенції 1957 р. — мінімальний 15 днів, а граничний 30 днів. Європейською конвенцією 1957 р. передбачено також, якщо особа не могла бути передана або прийнята по незалежним від сторін обставинам, призначається нова дата видачі з дотриманням зазначених вище термінів.

Ми вважаємо, що в законодавстві України слід встановити терміни, в межах яких повинна бути призначена видача особи (цей термін може бути встановлений в межах 20 днів). Крім того, потрібно визначити, хто має право вирішити питання про продовження термінів, передбачених Європейською конвенцією 1957 р., оскільки в ній, як вказано вище, встановлені два терміни - мінімальний і максимальний, протягом яких може триматися особа під вартою.

Ми вважаємо, що відповідне рішення повинен приймати прокурор області, на території якої знаходиться заарештована особа, з повідомленням про своє рішення Генеральному прокурору. Аналогічно повинно вирішуватися питання про терміни у зв'язку з витребуванням додаткових відомостей згідно ст. 59 Мінської конвенції.

У відповідності зі ст. 61-2 Мінської конвенції час тримання особи під вартою у зв'язку з запитом про видачу зараховується в загальний термін тримання під вартою, передбачений законодавством тієї держави, якому особа видана.

Як обчислювати такі терміни при застосуванні Європейської конвенції 1957 р. в самій Конвенції не вказано, це питання слід розв'язати в законодавстві України. Крім того, слід визначити порядок обчислення термінів тримання під вартою у випадках повторного арешту особи, передбачених п. 5 ст. 16 Конвенції 1957 г. І ст. 67-1 Мінської конвенції.

Ми вважаємо, що весь час перебування особи під вартою в зазначених вище випадках повинно включатися в терміни, вказані в ст. 156 КПК України.

В названих конвенціях не визначені права і обов'язки особи, взятого під варту, не визначені обов'язки правоохоронних органів по відношенню до даної особи.

Ми вважаємо, що ці питання повинні бути вирішені в законодавстві України з урахуванням тих вимог, які містяться в міжнародних правових актах. Маємо на увазі п. 2 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 г., яким передбачається, що "кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в негайному порядку повідомляється будь-яке пред'явлене йому обвинувачення", а також п. 2 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 г., який встановлює, що кожний заарештований повинен бути негайно поінформований на зрозумілій для нього мові про підстави його арешту і будь-яке висунуте проти нього обвинувачення.

Тому ми вважаємо, що взяття під варту і тимчасовий арешт, передбачені ст. 60, 61 Мінської Конвенції і ст. 16 Конвенції 1957 г., слід оформлювати постановою про взяття особи під варту або про тимчасовий арешт, що складається з урахуванням вимог, передбачених ст. ст. 130, 148 КПК України прокурором області. В якості підстави взяття під варту або тимчасового арешту повинні бути вказані відповідно запит про видачу, клопотання про арешт або інші передбачені конвенціями документи, що визнаються достатніми для взяття особи під варту.

У відповідності з п. 2 ст. 61 Мінської конвенції особа може бути затримана, якщо є передбачені законодавством підстави підозрювати, що вона вчинила на території іншої держави — учасника цієї Конвенції, злочин, що тягне видачу. Сам факт затримання особи, на нашу думку, повинен оформлюватися протоколом, що складається з урахуванням вимог, передбачених ст. 106 КПК України.

Складання постанови про взяття під варту і протоколу затримання необхідно для того, щоб точно зафіксувати дату і час взяття під варту (затримання). Крім того, особа, яку взято під варту або затримано, повинна бути ознайомлена з постановою (протоколом) і завдяки цьому з офіційно сформульованими підставами її арешту (затримання).

Слід також передбачити обов'язок органів, що заарештували особу, повідомити їй суть того правопорушення, в зв'язку з яким був поданий запит про її видачу або клопотання про тимчасовий арешт. Така можливість у названих органів є, оскільки у відповідності зі ст. 12 Європейської конвенції 1957 р. запит про видачу повинен супроводжуватися оригіналом або завіреною копією вироку або постанови суду або постановою про негайне затримання, ордером на арешт або іншим розпорядженням, що має таку ж силу, а також викладенням суті того правопорушення, за що вимагається видача, юридичної кваліфікації. Аналогічні вимоги передбачені ст. 58 Мінської конвенції.

На нашу думку, затриманій або заарештованій особі повинна бути забезпечена можливість дати пояснення в зв'язку з її затриманням або арештом, а також їй повинні бути роз'яснені положення ст. 63 Конституція України. Якщо же запит про видачу супроводжується дорученням про допит відповідної особи, то вона може бути допитана з дотриманням правил, передбачених КПК України. За відсутності доручення здійснювати допит підстав немає, але пояснення від затриманого або заарештованого можуть бути отримані, якщо у нього є необхідність щось пояснити. Ця особа, наприклад, може стверджувати, що є громадянином України (а видача своїх громадян Україна не здійснює), але у нього втрачені документи, що підтверджують його приналежність до українського громадянства. Він може також заявити, що є інші обставини, що перешкоджають його видачі, передбачені конвенціями або Законом України "Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 г..." від 16 січня 1998 г. Пп. "а" п. I ч. 1 даного Закону передбачає, що Україна залишає за собою право не здійснювати видачу, якщо особа, видача якої запитується, за станом здоров'я не може бути видана без шкоди для її здоров'я.

У затриманої або у заарештованої особи може виникнути потреба не тільки дати пояснення, але і заявити клопотання, наприклад, про витребування документів, у зв'язку з якими може бути відмовлено у її видачі. Така можливість повинна бути особі надана, клопотання повинно бути задоволене, якщо обставини, про з'ясування яких клопоче заарештована або затримана особа мають значення для вирішення питання про видачу або вони пов'язані з необхідністю забезпечити одержання документів, предметів, іншої інформації, що можуть бути в подальшій використані в якості доказів у кримінальній справі.

Взята під варту особа, в розглядуваних нами випадках, може заявити про своє бажання проконсультуватися з адвокатом. Ми думаємо, що і така можливість повинна бути їй надана з дотриманням правил, передбачених КПК України — побачення повинно проводитися наодинці, без обмеження часу побачення. Питання про оплату послуг адвоката може бути вирішене у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством України (ст. 47 КПК України) і практикою, що склалася з цього питання.

Особі, яка підлягає видачі, повинна бути забезпечена можливість оскарження рішення про її видачу, а також пов'язані з видачею арешт та затримання у зв'язку з наявністю обставин, що перешкоджають її видачі. Чинне законодавство України (з урахуванням ратифікованих міжнародних угод) передбачає наступні обставини, що перешкоджають видачі особи:

Хто буде розглядати скаргу, а отже і вирішить питання про наявність або відсутність таких обставин? На нашу думку, у випадках, коли при одержанні запитання обставини, що перешкоджають видачі, є очевидними, у видачі може бути відмовлено тим органом, якому у відповідності з положеннями відповідної конвенції направлений запит про видачу. Якщо ж запитуюча Сторона, заперечує наявність таких обставин або особа, питання про видачу якої вирішене позитивно, наполягає на відмові в її видачі, таке питання про видачу повинне вирішуватися судом України.

В будь-якому випадку затриманій або заарештованій особі повинна бути надана можливість реалізувати передбачене п. 4 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права право на розгляд її справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову про законність її затримання і розпорядитися про її звільнення, якщо затримання є незаконним.

П. 4 ст. 16 Європейської конвенції 1957 г. не виключає можливості тимчасового звільнення особи, що було заарештована по запиту про тимчасовий арешт. При цьому правоохоронні органи України повинні вжити заходи, необхідні для запобігання втечі цієї особи. Таке звільнення не перешкоджає повторному арешту цієї особи при одержанні в подальшому запиту про його її видачу. Питання про тимчасове звільнення особи можуть вирішити органи, що здійснили арешт, якщо визнають, що є гарантії ухилення її від наступного арешту, у випадку одержання запиту про її видачу. Якщо ж у звільненні особі буде відмовлене, вона може звернутися в суд з цим питанням.

В необхідних випадках, якщо у заарештованої особи є неповнолітні діти, те повинні бути прийняті заходи, передбачені ст. 159 КПК України, а за наявності майна, що залишається без нагляду, — заходи, передбачені ст. 160 КПК України.

Слід також визначити, де і з дотриманням умов яких правил повинні триматися заарештовані особи, що підлягають видачі. На наш погляд порядок їх тримання повинен регулюватися по аналогії з порядком тримання осіб, взятих під варту згідно зі ст.155 КПК.

І безумовно повинно бути вирішене питання про право особи, яка підлягає видачі на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними видачею, арештом або затриманням. Міжнародні конвенції, що аналізуються, не містять вказівок на те, яка з Сторін повинна здійснювати означені відшкодування, гарантовані до речі не тільки міжнародними актами про права людини, але і Конституцією України. Діюче законодавство України з цього питання теж недосконале.

Чинний Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” передбачає, що право на відшкодування шкоди виникає у випадках:

Постає запитання, чи можливе відшкодування громадянинові шкоди, завданої йому арештом, або затриманням, здійсненим у порядку передбаченому міжнародними конвенціями в цілях видачі цього громадянина, якщо запитуюча Сторона не прийняла цю особу з різних підстав. Вищеназваний закон не передбачає такої підстави для відшкодування, як відмова в прийнятті запитуючою Стороною особи, яка підлягає видачі. Але ж арешт, або затримання особи в цілях видачі суттєво обмежують права цієї особи.

Слід визнати, що Конституція України в ст. 56 передбачає, що кожний має право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Таким чином, опираючись на цю конституційну норму, особа, заарештована або затримана в цілях видачі, але відносно якої запитуюча сторона відмовилась в прийняті, має право звернутися до суду України з заявою про відшкодування шкоди.

Проблеми також виникають і у випадку, коли особу згідно міжнародних конвенцій було видано Україною, і відносно якої запитуючою Стороною було винесено виправдувальний вирок або справа закрита з реабілітуючих підстав.

На наш погляд, особа, яка була видана запитуючій Стороні і відносно якої було винесено виправдувальний вирок, або кримінальну справу закрито з реабілітуючих підстав, має право звернутися з заявою про відшкодування шкоди завданої незаконним затриманням або арештом не тільки до суду запитуючої Сторони (якщо це передбачено її законодавством), але й до суду України, тому що правоохоронні органи України та їх посадові особи приймали безпосередню участь в обмеженні прав та законних інтересів виданої особи (її затриманні або арешті у зв'язку з видачею).

Згідно з п. 1 ст. 24 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., та аналогічного положення ст. 71 Мінської конвенції витрати, що виникли на території запитуваної Сторони у зв'язку з видачею правопорушників, покриваються цією Стороною. Суми відшкодування шкоди завданої незаконним арештом, чи затриманням, на наш погляд повинні включатися у склад витрат, що виникли на території запитуваної Сторони у зв'язку з видачею правопорушників.

На наш погляд, більш доцільним було таке вирішення цього питання, коли у міжнародних конвенціях у статтях, що регламентують витрати, пов'язані з видачею правопорушників, закріпити положення, що витрати, пов'язанні з відшкодуванням шкоди, завданої особі, в результаті незаконної видачі, повністю несе запитуюча Сторона.

* Аленін Ю.П., Затилкіна Т.В., Пашковський Н.И. Деякі питання захисту прав людини при застосуванні конвенцій про правову допомогу у кримінальних справах // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – Т. 12. – К.: Науково-дослідний інститут "Проблеми людини", 1999. – С. 558-565.

[2] Права человека и предварительное заключение: Сб. международных стандартов, касающихся предварительного заключения.-Х., 1997.- С. 34.

[3] Міжнародний пакт про громадянські та політичні права - принятий Ген. Асамблеєю ООН на XXI сесії у 1966 р. (резолюція 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р.

[4] Закон України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р., № 3818 - XII.

[5] Закон України "Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 року, Додаткового протоколу 1975 року, та Другого Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції" від 16 січня 1998 р., № 43/98-ВР.

Деякі питання захисту прав людини при застосуванні конвенцій про правову допомогу у кримінальних справах*